Будь-економічна криза - результат накопичилися диспропорцій і прояв нерівноваги в економічних відносинах. Одна з фундаментальних диспропорцій світової економіки - нерівноважна торгівля між країнами (велике перевищення експорту над імпортом і навпаки). Тенденція до зростання міждержавних торгових диспропорцій спостерігається абсолютно чітко, це тягне цілий ряд неприємних наслідків: різноспрямовані зміни валютних курсів, гігантське зростання офіційних валютних резервів і одночасно зовнішніх боргів держав, наростання валютного хаосу, руйнування реальної економіки як в країнах-експортерах, так і в країнах імпортерів (закриття підприємств і згортання виробництв, спрощення структури економіки і т.п.). Політичні наслідки цих процесів - посилення протекціонізму, торгові та валютні війни, зростання медународно напруженості.
Світова організація торгівлі (СОТ), яка займається лише лібералізацією міжнародної торгівлі, навіть формально не ставить перед собою завдання забезпечення збалансованої торгівлі. Тим більше не ставлять перед собою такого завдання міжнародні фінансові організації - МВФ і Світовий банк. Ці організації, навпаки, тільки посилюють торгові диспропорції.
У 1944 році на Бреттон-Вудської конференції англійський економіст Джон Кейнс пропонував свій варіант післявоєнної світової фінансової системи. Її фундаментальним принципом мало стати рівновагу торгових балансів, що в свою чергу гарантувало б стабільність валютних курсів і стійкість світової економіки. Однак Кейнса не почули. Був підтриманий американський варіант, який в неявному вигляді закладав міну під світову економіку. В явному вигляді ця міна була закладена на Ямайської валютно-фінансової конференції (1976 рік), що легалізувала вільне плавання валют. Звідси випливало, що диспропорції в торгівлі - норма життя. А ринок, мовляв, сам все відрегулює.
У 2014 році провідна десятка світових експортерів виглядала наступним чином (експорт товарів, включаючи реекспорт, млрд. Дол. США): КНР - 2.343,0; США - 1.623,0; Німеччина - 1.511,0; Японія - 684,0; Франція - 584,0; Південна Корея - 573,0; Нідерланди - 571,8; Гонконг - 519,2; Італія - 513,7; РФ - 497,4; Великобританія - 480,0. У 2014 році загальний обсяг експорту в світі склав 17.779 млрд. Дол. Таким чином, на перші три країни довелося 30,8% світового експорту, а на перші дві (КНР і США) - 22,3%.
Провідна десятка імпортерів у 2013 році включала в себе наступні країни (імпорт товарів, млрд. Дол. США): США - 2.273,0; КНР - 1.950,0; Німеччина - 1.233,0; Великобританія - 782,5; Японія - 766,6; Франція - 659,8; Гонконг - 520,6; Південна Корея - 514,2; Нідерланди - 477,8; Канада - 471,0. У 2013 році загальний обсяг імпорту в світі був оцінений в 18.000 млрд. Дол. Таким чином, на першу трійку країн довелося 30,3%, а перші дві (США і КНР) - 23,5%.
У світі чітко визначилася група лідерів світової торгівлі - КНР, США і Німеччина. Після Другої світової війни перше місце по оборотам зовнішньої торгівлі стабільно займали США. У 2014 році їх обійшов Китай. Ось як, за даними ЮНКТАД, у 2014 році виглядала група лідерів світової торгівлі за зовнішньоторговельними оборотами (млрд. Дол.): КНР - 4.052,5; США - 4.006,0; Німеччина - 2.677,6. А ось як виглядало в 2014 році сальдо торгового балансу цих країн (млрд. Дол.): КНР - плюс 435,1; США - мінус 735,8; Німеччина - плюс 304,2.
Особливу увагу звертають на себе США і Китай. На них в 2014 році припало більше 22% світового торгового обороту, але справа не стільки в абсолютних цифрах, скільки в тому, що ці дві держави створюють гігантські дисбаланси у взаємній торгівлі.
Днями Міністерство торгівлі США опублікувало свіжі статистичні дані про зовнішню торгівлю США за 2015 рік. Дефіцит торгового балансу США склав 736,2 млрд. Дол. А ось список країн, торгівля з якими була найбільш дефіцитною для США в 2015 році (дефіцит балансу взаємної товарної торгівлі, млрд. Дол.): КНР - 365,7; Німеччина - 74,2; Японія - 68,6; Мексика - 58,4; В'єтнам - 30,9. Як бачимо, половина всього торгового дефіциту США в минулому році виникла в результаті торгівлі з Китаєм. Причому американо-китайська торгівля складається для США з дефіцитом починаючи з 1985 року (табл. 1).
Табл. 1.
Торгівля США з КНР (млрд. Дол.)
тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ять
1995
2005
2014
2015
експорт
3,86
11,75
41,19
123,7
116,2
імпорт
3,86
45,54
243,47
466,8
481,9
сальдо
0,00
- 33,79
- 202,28
- 343,1
- 365,7
Останні 30 років дефіцит в торгівлі США з Китаєм неухильно зростав. Сьогодні не знайдеш серед великих і середніх держав таку незбалансовану двосторонню торгівлю, яка склалася у США і КНР. У 2015 році імпорт товарів Сполученими Штатами з Китаю перевищив експорт з США до Китаю в 4,2 рази! Ще в 2014 році цей показник становив 3,8 рази.
Дефіцит торгівлі США з Китаєм забезпечується за допомогою друкарського верстата ФРС, штампує нічим не забезпечені долари, якими Америка оплачує свій величезний, весь час зростаючий імпорт. Диспропорції міжнародної торгівлі США - яскравий прояв паразитичного характеру американської економіки. Це вже навіть не економіка, тобто не система виробництва, обміну, розподілу і споживання продукту, а якась машина, нарощує споживання.
Якщо двостороння торгівля США - Китай створює половину загального дефіциту торгового балансу США, то для торгового балансу Китаю ця торгівля ще більш значима. За попередніми даними, загальне позитивне сальдо торгового балансу Китаю в минулому році склало 560 млрд. Дол. Тобто торгівля з Америкою забезпечила майже 2/3 позитивного торгового сальдо Китаю!
Добре відомо, що висока динаміка економічного розвитку Китаю вже давно створюється за рахунок зовнішніх ринків. Уточнимо: перш за все, за рахунок ринку США.
Однак будь-які диспропорції не можуть рости до безкінечності. Американський ринок перенасичений товарами. За 2014-15 рр. приріст китайського експорту в США склав 15,1 млрд. дол. У відносному вираженні це всього 3 відсотки. Цього явно недостатньо для того, щоб забезпечувати зростання ВВП Китаю на 6-7% в рік, як передбачено п'ятирічним планом Китаю на 2016-2020 роки. Форсувати подальше зростання експорту за рахунок субсидування своїх товаровиробників Китаю навряд чи вдасться. До кінця 2016 року Китай повинен на ділі показати, що його економіка є «ринкової». Такі були умови вступу Китаю до СОТ в 2001 році. Поки Захід не визнає такого статусу китайської економіки, що дозволяє йому захищатися від китайських товарів за допомогою антидемпінгових мит. Так, на початку березня цього року влада США заявили про введення мит в розмірі 266% на китайську холоднокатану сталь.
Втім, головну ставку Китай збирається зробити на такий засіб форсування експорту, як плавне зниження курсу юаня по відношенню до долара США. Народний банк Китаю (НБК), правда, зробив в лютому заяву, що він має достатню кількість валютних резервів для того, щоб підтримувати курс юаня. Дійсно, КНР - рекордсмен за величиною золотовалютних резервів (3,5 трлн. Дол.), Але є великі сумніви щодо того, що НБК буде на ділі проводити обіцяну політику підтримки курсу юаня, а також його статусу резервної валюти.
Статус юаня, звичайно важливий, але виконання п'ятирічного плану соціально-економічного розвитку Китаю на 2016-20 роки, напевно, ще важливіше. Та й «спалити» за кілька років трильйони доларів, які Китай накопичував кілька десятиліть, теж шкода. І навіть безглуздо. Пекіну в поточному році має бути прийняття непростих рішень, і кожне рішення буде представляти вибір між поганим і дуже поганим.
У Сполучених Штатів є досить великий арсенал засобів економічного тиску на Китай, але застосування кожного такого засобу може створювати серйозні негативні наслідки для самих США. Можна, наприклад, продовжити підвищення базових процентних ставок ФРС (перше підвищення за довгі роки був зроблено в грудні 2015 року), що прискорить втеча капіталу з Китаю, буде тиснути на курс юаня, зажадає від НБК постійних валютних інтервенцій і буде спустошувати валютні резерви Китаю. Однак підвищення процентних ставок ФРС б'є одночасно і по американській економіці. Пекін же замість валютних інтервенцій може ввести обмеження або заборони на міжнародний рух капіталу. А такий хід китайців просто перекреслить стратегію Вашингтона по глобалізації світової економіки.
Дві фази торгово-економічних відносин Вашингтон і Пекін вже пройшли. Перша фаза - співпраця «до взаємного задоволення» - тривала з кінця 1970-х років до фінансової кризи 2007-2009 рр. Ця криза - рубіж, який визначив завершення процесу економічної глобалізації, який був організований Вашингтоном з кінця 70-х рр. ХХ століття. Тоді експортно орієнтований Китай був частиною американського проекту глобалізації.
Друга фаза - з часу закінчення фінансової кризи по теперішній час - характеризується загостренням внутрішніх проблем США і Китаю на тлі посилення диспропорцій в їх торгово-економічних відносинах. Сьогодні спостерігається різке загострення протиріч між Вашингтоном і Пекіном в сфері торгівлі і валютно-фінансових відносин. Можливості зниження цих протиріч за допомогою традиційних економічних засобів (стимулювання експорту, посилення протекціонізму, введення валютних обмежень на рух капіталу, управління валютним курсом і т.д.) вже не дають необхідного ефекту і ще більше погіршують становище кожної зі сторін. Будь-яка економічна міра - як з боку Вашингтона, так і Пекіна - викликає потужний ефект бумеранга.
Третя фаза ще не настала, але може наступити в будь-який момент. Хороших ходів на шахівниці економічного співробітництва / протиборства США і КНР не залишилося ні в однієї зі сторін. У цій ситуації суттєво підвищується ймовірність того, що для перемоги в «шахової партії» сторони можуть використовувати кошти, далекі від торгівлі і фінансів. Тобто кошти військові. Величезна нерівновага в американо-китайської торгівлі може спровокувати порушення тендітних балансів не тільки у світовій економіці, а й у всьому світовому порядку.
Валентин Катасонов
Переглядів: тисяча дев'ятсот п'ятьдесят шість
